Вона підійшла до Нього в його руках була чашка чаю, може кави, ні, чаю, Він кави не любить, також лежало 4 кусочки молочно- білого шоколаду, Він його залишив для неї. Побачивши цей шоколад їй на думку спав інь і ян, так само дві половинки, жіноче — чоловіче, темне — світле, пасивне — активне…
Вона з’їла шоколад, вона ж любить шоколад…
-Йдемо? Бо я замерзла чекаючи маршрутку…
-Так, йдемо…Він поцілував її в губи ніжно, коротко… Їй здалося, що до її губ торкнувся ангел…
Вони вийшли з маршрутного таксі, моросив дощ, її волосся скудрявилося від вологої погоди, а Йому це завжди подобається, Він завжди просить, щоб вона не випрямляла свої кудрі…
Вона не пам’ятає, чи то морозило її від холоду, чи від якогось невідомого майбутнього, в якийсь момент їй захотілося втекти далеко, дуже далеко від самої себе, тоді вона притулилася до Нього, Він її сильно обняв і вона відчула, що страх відлетів разом з дощовим вітром…
- Ми можемо повернутися назад… Ти впевнена?
- Так, Ти, ж знаєш, що я ніколи не відступаю…
Вони зайшли в готель (так було задумано, це мала бути нейтральна територія) тримаючись за руки, Він підійшов на ресепшну щось улагоджував, вона стояла трохи збоку і милувалася Ним, Він ж у неї є найсолодший, найніжніший…
Ключі задзвеніли у Його руці, вона замітила №39, піднявшись на 3 поверх вона провела рукою по стіні, Він відкрив номер, пропустив її вперед, зайшовши вона почала оглядати кімнату, вона ж завжди є цікава до всього…
Кімната була гарна, у ній панувала затишна атмосфера, ніжні кольори, додавали їй спокою…
Він підійшов до неї, сказав, що є тепла вода, чогось їй це запам’яталося дуже чітко…
Він поволі розстебнув її пальто, зняв… посадив її на тумбочку для одягу, почав знімати чобітки, знімаючи Він проводив своїми пальцями по її ногах, це настільки витончено виглядало… прийшла черга плаття, Він трохи заплутався, але вона Йому допомогла, Він покрив її тіло поцілунками, як покриває осінь землю листям не залишаючи жодного клаптика без листочка…
Вона почала знімати Його одяг… і в мить обняла його щосили, притиснулася своїм серцем до його і їй здалося, що вони вистукують єдину мелодію, так ритмічно в такт, мелодію кохання…
Він взяв її на руки, підійшов до дзеркала і вони обоє побачили своє відображення …
далекі спогади......частина друга...
оглянись навколо...
пісня вітру...
вогники ліхтариків...
вечір... кожен поспішає кудись, як листки, які танцюють під пісню вітру...
у кожного різні обличчя, вони заглибленні у своє- потаємне десь там в душі...
тільки я, одна, не думаючи про своє спостерігаю за ними... хтось похмурий проходить повз маленького хлопчика,який сміється, бо мама його лоскотить, міняє маску і на обличчі проявляється усмішка і очі загоряються вогником, таким яскравим, вогником надії, на те, що все буде добре, що ці проблеми,які зараз є скоро розвіються, як розвіюється вранішній туман, а може це усмішка спогадів, спогадів про своє безтурботне дитинство, про погляд мами, про її турботу та таку віддану, безкорисливу її любов...про подарунки, яких чекаєш на свята... і про ті моменти, які для кожного свої найкращі...
стоїть закохана пара, сваряться, щось доказують один одному, а потім мовчать і дивляться в різні сторони... він бере її руку у свою, а вона вмить його обнімає... свариться їхній мозок, а серця прагне любові... і згадуєш скільки раз у тебе було таке ж саме, ти щось доказувала, тобі доказували, а серце аж задихалося від крику:"Та обніми його"....
розглядаєш далі під'їжджає автобус знайоме лице бачиш за вікном, яке з радості розмахує руками, щоб ти його побачила, а на душі так стає добре, від того, що тебе раді бачити, що зустріч з тобою у людей викликає радість...
деколи просто хочеться забути свої проблеми і спостерігати за людьми, які живуть з тобою на цій Землі, за тими людьми, які кожного дня проходять коло тебе мимо...
кожна людина особлива і коли ти дивишся за нею, то немов відкриваєш якісь таємниці цієї невідомої частинки Всесвіту...
середа, 25 лютого 2009 р.
далекі спогади......частина перша...
Ранок… Вона прокинулася, як завжди, хотіла ще поніжитися, але в голову зразу зайшли думки про сьогодні… Так, для неї сьогодні буде особливий день, вона зовсім не знала як все почнеться, як вона себе має вести, але вірила, що любов в її серці дасть поштовх… Вона не боялася, вона рідко чогось боялася, просто хотіла, щоб все було ідеально…
Прийняла душ, вийшла і почула телефон, який вигравав солодку пісню для неї, вона усміхнулася, бо знала, що це дзвонить Він:
-Доброго ранку, моя маленька(тоді так Він її ще називав), ти пам’ятаєш на котру ми зустрічаємося?
-Доброго, так, звичайно пам’ятаю…
-Ок, я тебе чекаю, там де домовилися…Я тебе люблю.
-Я приїду, я тебе теж, дуже сильно!!!
Вона стала перед дзеркалом, провела рукою по лиці, шиї, між грудьми дійшла до пупка, вона не мов вивчала, якусь невідому до сьогодні фігуру, оглядала кожен сантиметр свого тіла, вона знала, що сьогодні це станеться, вона цього дуже хотіла, бо любов до нього не знала меж, вона хотіла, щоб це був саме Він, вона хотіла подарувати себе для нього всю, без залишку…
Коли вона думала про Нього, її душа наповнювалася світлом, завжди на лиці з'являлася усмішка, відкрита, може навіть по-дитячому наївна….
Вона стояла на зупинці падав дощ, пальто її рятувало, а то плаття було коротеньке під яке задував весняний вітер, ще холодний…
Ну все треба виходити з маршрутки, вона набирає номер телефону, а серце б’ється як ніколи швидко, навіть надто швидко, в неї завжди б’ється серце швидше ніж у всіх, гудки, довгі гудки, холодно…
-Ти де???
-Сиджу за столиком, о я тебе бачу, що в тебе під пальтом? Щось коротке??
-А я як завжди не бачу, блін, так коротке чорне плаття, ти його ще не бачив…
Вона перейшла дорогу і попрямувала за вказаним Ним напрямком…...
Чари снігу
стояти посеред лісу і відкривши рот ловити сніжинки язиком... відчувати як вони немов голочки сідають на кінчик язика, а потім починають танути і стає тепло тепло....
танцювати при світлі фар і дивитися як падають сніжинки... крутитися, світ в той момент зупиняється, тільки музика, світло сніжинки і Ти...
Так солодко буває дуже рідко... казкова хвилина триває вічність, а ти серед них, балеринок-сніжинок, так саме балерин, вони граціозно танцюють свій танець... вітер підхоплює їх своїм ритмом і вони, кожна, різна, танцюють, без репетиції без повторення, так, цей танець має бути казковий, так це ж їх перший і останній вихід, так вони повинні бути неперевершені....
І коли піднімаєш голову вверх, то починаєш летіти, все вище і вище до них, піднімає руки вгору і крутишся, так летиш до них...
найкраще на них дивитися в ночі при тьмяному світлі, тоді розумієш скільки в світі дива, скільки багато є речей заради чого варто жити...
А потім прийшовши додому з цієї казки, робиш чай і сідаєш на тепле підвіконня і милуєшся снігом і вогниками на будинках....
понеділок, 23 лютого 2009 р.
історія декількох годин
вона задихалася....
їй не вистачало повітря, вона жадібно ковтала його піт, вона кричала, вона стогнала, вона звивалася, як змія, і так само тряслася, як та сама змія, від болю, який чомусь зразу переростав у насолоду, який викликав солодку слабість усього тіла, вона не казала ні слова, тільки стогнала, або кричала, коли він вдаряв її, своїм шкіряним ременем, по одному місці декілька разів, він не питав, чи їй боляче, а вона не знала, що він відчуває в цей момент, оскільки була спиною до нього і не бачила його очей....
після акту ударів наступав акт жорстокої ніжності, їй слабо згадується цей епізод, оскільки в її голові крутилися думки...що він відчуває, коли її б'є, чого він не запитає чи їй боляче... чи це приносить для нього задоволення, бачити, як вона звивається від болі, ні вона сама не знала, чи їй нестерпно погано, чи вона задихається від невідомої до цього дня насолоди...
і от він повалив її на живіт і почав цілувати тримаючи її руки позаду, так що їй ставало млосно від болі, солодкої болі, так солодкої, він тягнув її за волосся, цілував, а вона лежала, чекала, що буде далі, вона лежала віддана йому, уже давним-давно приручена до його рук, вона не пручалася, бо усе, що з нею відбувалося дуже їй було до вподоби....
усе це продовжувалася ще якийсь час, то він її бив, то жадібно цілував, без єдиного слова...
вона відчувала, що бракує повітря, що вона задихається, його серце вона також чула, як ніколи чітко, немов хтось грав на фортепіано, а музики не було, тільки звуки молоточків, які в такт грали болісно-солодку мелодію її насолоди...
вона уже не могла лежати , бо в середині, щось не виносимо пекло, вона мала діяти, бо чекати більше сили не було, вона, як змія, обережно перевернулася на спину і нарешті побачила його очі, які були наповнені пристрастю, ось цей її поворот означав запрошення, ні це було благання, давай бо сил уже немає...він це зразу зрозумів, оскільки їй ніколи не треба було щось казати, казали її очі, а також він умів її читати без слів...
він ніжно зайшов у неї, нарешті стало легше. вона нарешті відчула його вагу на собі, тим самим їй стало затишно, бо він її оберігав, він робив декілька ніжних рухів, а потім один різкий, від якого її голова потроху йшла обертом, потім були різні варіації в яких то вона була високими нотами, то він, але вона усе це смутно пам'ятає...
вона стояла на колінах, не маючи уже сили валилася на ліжко, її тендітні ручки, які здавалися ватою, не могли тримати її млосне тіло, він їй допомагав підніматися і продовжував далі...
вона відчула гарячу кулю, яка пролетіла всім її тілом, в голові у пішли хмаринки і вона не маючи сили повалилася на ліжко стиснувши в руці простирадло, він її підняв і знов ввійшов в неї, не минуло декілька секунд, як куля знову пролетіла її тілом, але ще сильніша, ще більш солодша, вона впала і перевернулася на живіт задихаючись, ковтаючи свій піт, він ввійшов у неї знов, повільно без різких рухів , вона лежала з закритими очима і деколи відкривши їх бачила його обличчя...він застогнав і повалився на неї...серця, вона чула серця, своє і його, своє і його...
він її накрив і ліг поряд, а вона провалилася в глибокий сон і тільки дуже далеко чула як він торкається губами її плеча і перші слова за декілька годин: " я тебе люблю"...
